Чому Печорін нещасливий в любові. Чому нещасливий Печорин? Твір по літературі на тему: Чому нещасливий Печорин

Роман «Герой нашого часу» був написаний в 1840 році, за часів політичної та громадської реакції, яка привела до появи так званого образу «зайвої людини». В. Г. Бєлінський стверджував, що головний герой твори - Печорін - це Онєгін свого часу.

Печорін відчуває своє життєве призначення, вважаючи себе «необхідним дійовою особою всякого п'ятого акту ». Він, як особистість думаюча і багато в чому талановита, намагається знайти своє місце в суспільстві, але все ж приречений історичною дійсністю на вічне самотність. Крім того, одним з найбільш яскравих якостей характеру Григорія Олександровича є егоцентризм, який також змушує героя відчувати себе самотнім.

Зіштовхуючи Печоріна спочатку з «дикункою» Белою, потім з «добрим» Максимом Максимович, з «чесними контрабандистами, Лермонтов незмінно показує, що Печорін перевершує їх, здатний підпорядкувати їх своїй волі або виявляється морально їх благороднішими. У «Фаталисте» Печорін бореться вже не з людьми, а з самою ідеєю долі, кидаючи їй виклик. Але всі ці перемоги Печоріна не приносять йому ні громадської честі, ні морального задоволення, більш того, руйнують його, кожен раз лише посилюючи самотність героя.

Характер Печоріна складний і суперечливий. Головний герой говорить про себе: «У мені дві людини: один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить себе в душі старим». На думку Бєлінського, Печорін, «шалено ганяється за життям, шукаючи її всюди». Але ніде герой не знаходить ні щастя, ні спокою.

Причина такого ставлення до життя - в самому суспільстві, яке побудоване на лицемірстві і нещирості. «Дізнавшись добре світло і пружини суспільства», Печорін «став вправний в науці життя», тобто навчився приховувати справжні пориви своєї душі, лицемірити, перестав вірити в щирість, любов, дружбу. У підсумку він перетворився на самотнього і нещасну людину, не дивлячись на всю «зовнішню жвавість» його існування.

Печорін не бачить сенсу свого життя, у нього немає мети. Цей герой не вміє любити, тому що боїться справжніх почуттів, боїться відповідальності. Що йому залишається? Тільки цинізм, критика і нудьга. В результаті Печорін гине.

У своєму романі Лермонтов показує нам, що в світі дисгармонії немає місця людині, яка всією своєю душею, хоч і несвідомо, прагне до гармонії.

Таким чином, Лермонтов стверджує, що причина самотності героя лежить в суспільстві, яке сформувало Печоріна таким, яким він був. Але, крім того, в цьому «винні» і внутрішні якості героя, який дозволив середовищі зробити з нього холодного і байдужого гравця на поле життя.

Відповідь від ГАЛИНА [гуру]
Печорін відчуває своє життєве призначення, вважаючи себе «необхідним дійовою особою будь-якого п'ятого акту». Він, як особистість думаюча і багато в чому талановита, намагається знайти своє місце в суспільстві, але все ж приречений історичною дійсністю на вічне самотність. Крім того, одним з найбільш яскравих якостей характеру Григорія Олександровича є егоцентризм, який також змушує героя відчувати себе самотнім.
Характер Печоріна складний і суперечливий. Він говорить про себе: «У мені дві людини: один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить себе в душі старим».
На думку Бєлінського, Печорін, «шалено ганяється за життям, шукаючи її всюди».
Але ніде герой не знаходить ні щастя, ні спокою.
«Дізнавшись добре світло і пружини суспільства», Печорін «став вправний в науці життя»,
тобто навчився приховувати справжні пориви своєї душі, лицемірити, перестав вірити
в щирість, любов, дружбу. У підсумку він перетворився на самотнього і нещасну людину, не дивлячись на всю «зовнішню жвавість» його існування.
Печорін не бачить сенсу свого життя, у нього немає мети. Він не вміє любити, тому що боїться справжніх почуттів, боїться відповідальності. Що йому залишається? Тільки цинізм, критика і нудьга. В результаті Печорін гине.

відповідь від Галина Соболєва[Гуру]
тому що Егоїст і Сноб

відповідь від Enemy[Гуру]
Тому що думає, що все кругом мудаки, він один такий д`Артаньян!

відповідь від Јтірліц Ісаєв[Гуру]
По-перше, йому все набридає, по-друге, не вміє знаходити спільну мову з людьми.

відповідь від Milana Tyz[Гуру]
Його образ є класичним чином зайвого людини ... який не може знайти себе в цьому житті і розчарований в ній ... його ніхто не розуміє ...

відповідь від Вікторія[Активний]
Через родової травми, яка призвела до його спотвореного сприйняття реальності.
Незрозуміло, чому про цей момент все забувають.

відповідь від Ѐегіна Нуртдінова[Активний]
він далеко не егоїст, він любив кожну свою кохану: Белу, княжну Мері та Віру Ліговському. просто Печоріна необхідна свобода, пригоди. він - фаталіст, вірить в уже певну хвилину смерті і відчуває свою долю як йому заманеться.

відповідь від Ўлія Волчкова[Новачок]
Роман А. С. Пушкіна «Євгеній Онєгін» - твір незвичайне. У ньому мало подій, багато відступів від сюжетної лінії, оповідання начебто обірване на половині. Викликано це швидше за все тим, що Пушкін у своєму романі ставить принципово нові для російської літератури завдання - показати століття і людей, яких можна назвати героями свого часу. Пушкін - реаліст, а тому його герої не просто люди свого часу, але і, якщо так можна висловитися, люди того суспільства, яке їх породило, т. Е. Це люди і свого місця. Одним з яскравих представників свого часу і свого місця є Євгеній Онєгін - головний герой роману. Що ж він собою являє?
Онєгін - представник вищого петербурзького світла. Його дитинство пройшло під опікою іноземних гувернерів. Прийнятий в світлі, Онєгін по суті приречений на самотність. Строката і одноманітне життя Петербурга швидко набридла Євгену, їм опановує «російська хандра». Чим замінити світські забави? Онєгін, на жаль, не може знайти собі застосування в житті. Він намагається врятуватися від неробства, пробує навіть писати вірші, «ні наполеглива праця йому був тошен». Чи не знаходить герой радості і в читанні. Здавалося б, несподіваний поворот долі - необхідність виїхати в село дядька - міг привести до змін у житті Онєгіна. Але хандра очікує його і серед «відокремлених полів».
Єдиним другом Онєгіна «від нічого робити» стає Володимир Ленський. Між героями немає духовної близькості, та й звідки вона може взятися, якщо думки Онєгіна займає тільки сам Онєгін.
Чи не зумів зрозуміти Євген і чистоту пристрасного почуття Тетяни Ларіної. «... Я не створений для блаженства», - так відповідає Онєгін якраз в дусі модних тоді романів. Виниклий в ньому в першу хвилину після прочитання листа Тетяни «чувствий запал старовинний» був тут же погашений, тому що так було звичніше. Взагалі історія відносин Онєгіна з людьми доводить, що Євген постійно відчував свою перевагу над іншими, може бути і не без підстав, але ця перевага робить його «чужим для всіх», прирікає його на самотність.
Онєгін - людина, інтелектуально підноситься над іншими людьми, над натовпом. Їм володіє прагнення до щастя і свободи, але свободу цю він розуміє як «свободу для себе». Конфлікт героя роману з навколишньою дійсністю заснований лише на те, що ця дійсність заподіює страждання йому особисто, перешкоджає саме його щастя. У восьмою і дев'ятою статті про Пушкіна В. Г. Бєлінський характеризує Онєгіна як страждає егоїста. Євген страждає, тому що його життя склалося не так, як би він того хотів, але він не може зрозуміти, що щастя полягає в умінні бути серед близьких людей: відданого друга, люблячої його жінки.
Чужий для всіх, нічим не пов'язаний,
Я думав: вільність і спокій
Заміна щастя. Боже мій!
Як я помилився, як покараний! -
Вигукує Онєгін, відчув муки справжнього кохання. Але прозріння настало занадто пізно: убитий Ленський, «іншому віддана» Тетяна ...
Фінал роману відкритий. Онєгін залишився на роздоріжжі, і ми не знаємо, що стало далі з Онєгіним. Версії були різні: одні відправляли Онєгіна на Сенатську площу, інші міркували про можливість виникнення любовного трикутника. Важко сказати, хто мав рацію, тому що неясно, чи здатні до духовного і морального відродження ті, хто «шанує всіх нулями, а одиницями - себе».

1. Які особливості особистості Максима Максимович, що проявилися в наведеному епізоді?
2. Якими художніми засобами передано ставлення Максима Максимович до Белі?

Чверть години потому Печорін повернувся з полювання; Бела кинулася йому на шию, і жодної скарги, жодного докору за довгу відсутність ... Навіть я вже на нього розсердився.
- Та що ви, - говорив я, - адже ось зараз тут був за річкою Казбич, і ми по ньому стріляли; ну, довго ви будете на нього наштовхнутися? Ці горці народ мстивий: ви думаєте, що він не здогадується, що ви почасти допомогли Азамату? А я б'юся об заклад, що нині він дізнався Белу. Я знаю, що рік тому вона йому боляче подобалася, - він мені сам говорив, - і якщо б сподівався зібрати порядний калим, то, вірно, би посватався ...
Тут Печорін задумався. «Так, - відповідав він, - треба бути обережніше ... Бела, з нинішнього дня ти не повинна більше ходити на фортечний вал».
Увечері я мав з ним довгу пояснення: мені було прикро, що він змінився до цієї бідної дівчинки; крім того, що він половину дня проводив на полюванні, його звернення стало холодно, пестив він її рідко, і вона помітно починала сохнути, личко її витягнулося, великі очі потьмяніли. Бувало, запитаєш її: «Про що ти зітхнула, Бела? ти сумна? » - «Ні!» - «Тобі чого-небудь хочеться?» - «Ні!» - «Ти сумуєш за рідним?» - «У мене немає рідних». Траплялося, цілими днями, крім «так» та «ні», від неї нічого більше не доб'єшся.
Ось про це-то я і став йому говорити. «Послухайте, Максим Максимович, - відповідав він, - у мене нещасний характер; виховання чи мене зробило таким, Бог чи так мене створив, не знаю; знаю тільки те, що якщо я причиною нещастя інших, то і сам не менш нещасливий; зрозуміло, це їм погане втіха - тільки справа в тому, що це так. У першій моєї молодості, з тієї хвилини, коли я вийшов з опіки рідних, я став насолоджуватися скажено всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші, і, зрозуміло, задоволення ці мені остогидли. Потім пустився я в великий світ, і скоро суспільство мені також набридло; закохувався у світських красунь і його любив, - але їх любов тільки дратувала мою уяву і самолюбство, а серце залишилося порожньо ... Я став читати, вчитися - науки також набридли; я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать аніскільки, тому що найщасливіші люди - невігласи, а слава - удача, і щоб домогтися її, треба тільки бути спритним. Тоді мені стало нудно ... Незабаром перевели мене на Кавказ: це найщасливіший час мого життя. Я сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями, - марно: через місяць я так звик до їх дзижчання і до близькості смерті, що, право, звертав більше уваги на комарів, - і мені стало нудніше ніж колись, бо я втратив майже останню надію. Коли я побачив Белу в своєму будинку, коли в перший раз, тримаючи її на колінах, цілував її чорні локони, я, дурень, подумав, що вона ангел, посланий мені жалісливий долею ... Я знову помилився: любов дикунки трохи краще любові знатної барині; невігластво і простосердечие однієї так само набридають, як і кокетство інший. Якщо ви хочете, я її ще люблю, я їй вдячний за кілька хвилин досить солодких, я за неї віддам життя, - тільки мені з нею нудно ... Дурень я або лиходій, не знаю; але то правда, що я також дуже гідний жалю, може бути, більше, ніж вона: у мене душа зіпсована світлом, уява неспокійне, серце ненаситне; мені все мало: до печалі я так само легко звикаю, як до насолоди, і життя моє стає Нехай з кожним днем; мені залишилося один засіб: подорожувати. Як тільки буде можна, відправлюся - тільки не в Європу, визволи Боже! - поїду в Америку, в Аравію, в Індію, - авось де-небудь помру на дорозі! По крайней мере, я впевнений, що це останнє розраду не скоро скінчиться, за допомогою бур і поганих доріг ». Так він говорив довго, і його слова врізалися у мене в пам'яті, тому що в перший раз я чув такі речі від двадцятип'ятирічного людини, і, Бог дасть, в останній. .. Що за диво! Скажіть-но, будь ласка, - продовжував штабс-капітан, звертаючись до мене, - ви ось, здається, бували в столиці, і недавно: невже тамтешня молодь вся така?
Я відповідав, що багато є людей, які говорять те ж саме; що є, ймовірно, і такі, які кажуть правду; що, втім, розчарування, як все моди, почавши з вищих верств суспільства, спустилося до нижчих, які його доношують, і що нині ті, які більше всіх і справді нудьгують, намагаються приховати це нещастя, як порок. Штабс-капітан не зрозумів цих тонкощів, похитав головою і посміхнувся лукаво:
- А все, чай, французи ввели моду нудьгувати?
- Ні, англійці.
- А-га, ось що! .. - відповів він, - але ж вони завжди були страшенні п'яниці!
Я мимоволі згадав про одну московської барині, яка стверджувала, що Байрон був більше нічого, як п'яниця. Втім, зауваження штабс-капітана було звичайнісінькими: щоб утримуватися від вина, він, звичайно, намагався запевняти себе, що все в світі нещастя походять від пияцтва.
(М.Ю. Лермонтов, «Герой нашого часу»)

відповідь від Галина Соболєва[Гуру]
тому що Егоїст і Сноб

відповідь від Enemy[Гуру]
Тому що думає, що все кругом мудаки, він один такий д`Артаньян!