О. М. Островського, СПБ., 1860 г.)

Незадовго до появи на сцені "Грози" ми розбирали дуже докладно все твори Островського. Бажаючи уявити характеристику таланту автора, ми звернули тоді увагу на явища російського життя, що відтворюються в його п'єсах, намагалися вловити їх загальний характер і допитатися, такий сенс цих явищ в дійсності, яким він представляється нам в творах нашого драматурга. Якщо читачі не забули, - ми прийшли тоді до того результату, що Островський володіє глибоким розумінням російського життя і великим вмінням зображувати різко і живо найістотніші її боку. "Гроза" незабаром послужила новим доказом справедливості нашого висновку. Ми хотіли тоді ж говорити про неї, але відчули, що нам необхідно довелося б при цьому повторити багато хто з колишніх наших міркуванні, і тому зважилися мовчати про "Грози", надавши читачам, які поцікавилися нашою думкою, повірити на ній ті загальні зауваження, які ми висловили про Островського ще за кілька місяців до появи цієї п'єси. Наше рішення між вами утвердилось ще більше, коли ми побачили, що з приводу "Грози" з'являється у всіх журналах і газетах цілий ряд великих і маленьких рецензій, які трактували справу з найрізноманітніших точок зору. Ми думали, що в цій масі статеек позначиться нарешті про Островського і про значення його п'єс що-небудь побільше того, ніж що ми бачили в критиків, про яких згадували на початку першої статті нашої про "Темному царстві" *. У цій надії і в свідомості того, що наша власна думка про сенс і характер творів Островського висловлено вже досить виразно, ми і вважали за краще залишити розбір "Грози".

____________________

* Див. "Современник", 1959 рік, Е VII. (Прим. Н.А.Добролюбова.)

Але тепер, знову зустрічаючи п'єсу Островського в окремому виданні і пригадуючи все, що було про неї написано, ми знаходимо, що сказати про неї кілька слів з нашого боку буде зовсім не зайве. Вона дає нам привід доповнити дещо в наших нотатках про "Темному царстві", провести далі деякі з думок, висловлених нами тоді, і - до речі - порозумітися в коротких словах з деякими з критиків, удостоїлася нас прямо або побічно лайкою.

Треба віддати належне деяким з критиків: вони вміли зрозуміти відмінність, яке розділяє нас з ними. Вони закидають нам, що ми прийняли погану методу - розглядати твір автора і потім, як результат цього розгляду, говорити, що в ньому міститься і як це вміст. У них зовсім інша методу: вони перш кажуть собі - що повинно міститися в творі (за їхніми поняттями, зрозуміло) і в якій мірі всі належне дійсно в ньому знаходиться (знову згідно їхніми поняттями). Зрозуміло, що при такому розходженні поглядів вони з обуренням дивляться на наші розбори, уподібнювані одним з них "йому потрібний моралі до байки". Але ми дуже раді тому, що нарешті різниця відкрита, і готові витримати будь-які порівняння. Так, якщо завгодно, наш спосіб критики походить і на підшукання морального виведення в байці: різниця, наприклад, в додатку до критики комедії Островського, і буде лише настільки велика, наскільки комедія відрізняється від байки і наскільки людське життя, зображається в комедіях, важливіше і ближче для нас, ніж життя ослів, лисиць, тростинок і інших персонажів, що зображаються в байках. У всякому разі, набагато краще, на нашу думку, розібрати байку і сказати: "ось яка мораль в ній міститься, і ця мораль здається нам хороша чи погана, і ось чому", - ніж вирішити з самого початку: в цій байці повинна бути така-то мораль (наприклад, повагу до батьків) і ось як повинна вона бути виражена (наприклад, у вигляді, пташеня, не послухатися матері і випав з гнізда); але ці умови не дотримані, мораль не та (наприклад, недбалість батьків про дітей) або висловлена \u200b\u200bне так (наприклад, в прикладі зозулі, залишає свої яйця в чужих гніздах), - значить, байка не годиться. Цей спосіб критики ми бачили не раз в додатку до Островського, хоча ніхто, зрозуміло, і не захоче в тому зізнатися, а ще на нас же, з хворої голови на здорову, звалять обвинувачення, що ми приступаємо до розбору літературних творів із заздалегідь прийнятими ідеями та вимогами. А між тим, чого ж ясніше, - хіба не говорили слов'янофіли: слід зображати російського людину доброчесною і доводити, що корінь усякого добра - життя по старине; в перших п'єсах своїх Островський цього не дотримав, і тому "Сімейна картина" і "Свої люди" не гідні його і пояснюються тільки тим, що він ще наслідував тоді Гоголю. А західники хіба не кричали: слід навчати в комедії, що марновірство шкідливо, а Островський дзвоном рятує від смерті одного зі своїх героїв; слід навчати всіх, що справжнє благо полягає в освіченості, а Островський у своїй комедії ганьбить утвореного Вихорева перед неуком Бородкін; ясно, що "Не в свої сани не сідай" та "Не так живи, як хочеться" - погані п'єси. А прихильники художності хіба не проголошували: мистецтво повинно служити вічним і загальним вимогам естетики, а Островський в "Дохідному місці" звів мистецтво до служіння жалюгідним інтересам хвилини; тому "Прибуткове місце" негідно мистецтва і має бути зараховане до викривальної літературі! .. А г.Некрасов з Москви [*] * хіба не стверджував: Большов не повинен в нас порушувати співчуття, а тим часом 4-й акт "Своїх людей" написаний для того, щоб порушити в нас співчуття до Большову; отже, четвертий акт зайвий! .. А г.Павлов (Н.Ф.) [*] хіба не звивався, щоб зазначити такі положення: російська народна життя може дати матеріал тільки для балаганних ** уявлень; в ній немає елементів для того, щоб з неї скорчити що-небудь сообразное "вічним" вимогам мистецтва; очевидно тому, що Островський, що бере сюжет з просто народного життя, Є не більше як балаганний автор ... А ще один московський критик хіба не будував таких висновків: драма повинна представляти нам героя, перейнятого високими ідеями; героїня "Грози", навпаки, вся пройнята містицизмом ***, отже, не годиться для драми, бо не може порушувати нашого співчуття; отже, "Гроза" має тільки значення сатири, та й то неважливою, тощо, тощо ...

____________________

* Примітки до слів, зазначеним [*], див. В кінці тексту.

** Балаган - ярмаркове народне театральне видовище з примітивною сценічною технікою; балаганний - тут: примітивний, простонародна.

*** Містицизм (з грец.) - схильність до віри в надприродний світ.

Хто стежив за тим, що писалося у нас з приводу "Грози", той легко пригадає і ще кілька подібних критик. Не можна сказати, щоб всі вони були написані людьми абсолютно убогими в розумовому відношенні; чим же пояснити те відсутність прямого погляду на речі, що у всіх них вражає неупередженого читача? Без всякого сумніву, його треба приписати старої критичної рутині, яка залишилася в багатьох головах від вивчення художньої схоластики в курсах Кошанського, Івана Давидова, Чистякова і Зеленецький [*]. Відомо, що на думку цих поважних теоретиків критика є додаток до відомим твором загальних законів, що викладаються в курсах тих же теоретиків: підходить під закони - відмінно; не підходить - погано. Як бачите, придумано непогано для відживаючих старих; поки таке початок живе в критиці, вони можуть бути впевнені, що не вважатимуться зовсім відсталими, що б не відбувалося в літературному світі. Адже закони прекрасно встановлені ними в їх підручниках, на підставі тих творів, в красу яких вони вірують; поки все нове судитимуть на підставі затверджених ними законів, до тих пір витонченим і буде визнаватися тільки те, що з ними відповідно, ніщо нове не посміє пред'явити своїх прав; старички будуть праві, віруючи в Карамзіна [*] і не визнаючи Гоголя, як думали бути правими поважні люди, захоплювався наслідувачами Расіна [*] і лаяли Шекспіра п'яним дикуном, слідом за Вольтером [*], або схилялися перед "Мессіада" і на цьому підставі відкидали "Фауста" [*], консерватором, навіть найбільш бездарним, нема чого боятися критики, яка є пасивним повірки нерухомих правил тупих школярів, і в той же час - годі сподіватися від неї найбільш обдарованим письменникам, якщо вони вносять в мистецтво щось нове й оригінальне . Вони повинні йти наперекір усім нарікань "правильної" критики, на зло їй скласти собі ім'я, на зло їй заснувати школу і домогтися того, щоб з ними став міркувати який-небудь новий теоретик при складанні нового кодексу мистецтва. Тоді і критика смиренно визнає їх гідності; а до тих пір вона повинна знаходитися в положенні нещасних неаполітанців, на початку нинішнього вересня, які хоч і знають, що не сьогодні так завтра до них Гарібальді [*] прийде, а все-таки повинні визнавати Франциска своїм королем, поки його королівському величності завгодно буде залишити свою столицю.

У статті розглянемо короткий зміст «Променя світла в темному царстві». Також ми поговоримо про автора цієї статті, а саме про Миколу Добролюбова. Отже, приступимо.

про автора

Стаття «Промінь світла в темному царстві» належить руці Миколи Добролюбова. Він є відомим російським літературним критиком 1850-1860-х років. Також він по політичним поглядам революційний демократ, поет і публіцист. Своїм справжнім ім'ям він ніколи не підписувався, а використовував псевдоніми, наприклад Н. лайба.

Ця людина з'явився на світ у родині священика, що багато в чому вплинуло на його подальші погляди в літературі і політиці. Вісім років він активно займався в філософському класі. Друзі завжди відгукувалися про нього тепло добре і тепло, акцентуючи увагу на тому, що він завжди був охайним, доброзичливим і відкритим для спілкування. На жаль, ця людина в 25-річному віці помер від туберкульозу. Він дуже багато лікувався і їздив по Європі, щоб врятувати своє життя. Також перед смертю він зняв квартиру, щоб після своєї кончини не залишити негативний осад в будинках своїх друзів. Поховали чоловіка на Волковському кладовищі біля могили В. Бєлінського.

Стаття «Промінь світла в темному царстві»

Для початку зазначимо, що ця стаття Миколи Добролюбова присвячена драмі Островського під назвою «Гроза». Спочатку Микола Олександрович акцентує увагу на тому, що автор дійсно дуже чітко описує російський побут і розуміє його як людина з народу. Після цього автор також приділяє увагу іншим статтям з приводу критики цієї драми Островського і виносить вирок про те, що критики не можуть дивитися на речі прямо і просто, так як це вдається самому автору твору.

відповідність жанру

Добролюбов в «Лучі світла в темному царстві» починає аналізувати «Грозу» за драматичними канонами, тобто намагається зрозуміти, наскільки цей твір дійсно є драмою. Як ми знаємо, предметом драми є сама подія, в якому глядач спостерігає якусь боротьбу між, наприклад, почуттям обов'язку та особистої пристрастю. Закінчується драма тим, що героя наздоганяють нещасні наслідки, особливо якщо він робить неправильний вибір на користь своїх пристрастей. Або ж позитивний кінець, коли він приймає відповідальність за своє почуття обов'язку.

Для хронології драми характерно єдність дій. Крім того, повинен використовуватися красивий літературну мову. При цьому в одному з тез Добролюбова в «Лучі світла в темному царстві» відзначено, що твір Островського не є драмою по суті, тому що не відповідає головній меті твори такого жанру. Адже центр або суть драми насправді полягає в тому, щоб показати жахливі і трагічні можливі наслідки, до яких може привести порушення відомих моральних законів.

Чому Катерина в «Лучі світла в темному царстві» такий суперечливий персонаж? Насправді вона злочинниця, але в драмі ми бачимо її не тільки як негативного персонажа, а й як людину-мученика. Вона настільки вміє викликати до себе співчуття, може бути настільки скарг, що мимоволі викликає у людей бажання їй допомогти. Таким чином, ми переконуємося, що навколо неї все дуже погано, і глядач налаштовує себе проти її гнобителів, а насправді просто виправдовуємо її порок таким чином. Тобто ми бачимо, що в даному творі базовий принцип драми не просто не дотримано, а вивернуть навиворіт.

Особливості

Як можна помітити, все дії досить повільні і однотонні, через те, що читач спостерігає за діями зайвих осіб, які, по суті, абсолютно не потрібні. При цьому і мову, який використовують дійові особи, досить низької якості і вислухати його може тільки самий терплячий чоловік. Критика Добролюбова «Промінь світла в темному царстві» заснована на тому, що до оцінки твору не можна підходити з певним набором канонів і стереотипів, так як тоді істина буде недоступна, адже кожен твір унікально і вимагає відмови від обмежувальних рамок.

Автор статті показує, що істина криється не в діалектичних протиріччях, а в істинності того, про що йде мова. Наприклад, ми не можемо говорити про те, що всі люди злі за своєю природою, саме тому в літературних творах не можна пропагувати принципи, що, наприклад, порок завжди торжествує, а чеснота карається або навпаки. У літературі потрібно показувати життя таким, яким воно є, а вона завжди дуже різна і рідко підпорядковується певним стереотипам.

При цьому дуже неоднозначною вийшла стаття «Промінь світла в темному царстві». Островський в «Грози» описав життя таким, яким він її бачив. Н. Добролюбов згадує Шекспіра, який, на його думку, все людство підняв на кілька сходинок, на які воно до цього ще не піднімалося.

Далі автор статті зачіпає різні погляди інших критиків, наприклад, Аполлона Григор'єва. Він стверджував, що головна і основна заслуга Островського полягає в тому, що він пише дуже народним і зрозумілою мовою. Однак сам критик так і не пояснив, у чому ж полягає народність письменника. Тому думка його досить сумнівно.

цілісна картина

Ще одна теза Добролюбова в «Лучі світла в темному царстві» ґрунтується на тому, що всі п'єси Островського, в принципі, народні. Іншими словами, він акцентує увагу на тому, що всі історії дуже життєві. На першому місці у автора завжди бажання показати загальну картину життя. При цьому він не карає ні лиходія, ні жертву. Навпаки, він намагається показати їх положення в ситуації з усіх боків. Єдиний недолік, який описує автор, - це те, що його герої не намагаються вийти зі свого скрутного становища і не докладають для цього достатньо зусиль. Саме тому не можна вважати зайвими або непотрібними окремих осіб в п'єсі, які безпосередньо не беруть участі в історії. Але, в принципі, вони так само необхідні, як і головні герої, оскільки можуть показати фонову обстановку, в якій відбувається дія. Тільки завдяки цьому компоненту з'являється сенс діяльності у всіх головних персонажів п'єси.

аналіз осіб

Добролюбов в «Лучі світла в темному царстві» аналізує особи і характери, особливо другорядні. Так, він розглядає сутність Глаши, Кулигіна, Феклуши, Кудряшов. Островський показує, що внутрішнє життя героїв досить темна. Вони кидаються між чимось, не можуть зрозуміти життя і визначитися в ній. Далі Добролюбов відзначає, що ця п'єса є найбільш рішучою у автора. Він доводить до абсурду взаємини героїв.

Катерина

Цьому образу приділяється особлива увага. Чому Катерина в «Лучі світла в темному царстві» віє на нас подувом життя, то валить в глибини пороку? Вона теж не є тільки злим або добрим персонажем. Дівчина реальна, а тому суперечлива, як і всі люди. При цьому Добролюбов намагається докладно розібратися в мотивах вчинків дівчини. Вона готова слідувати за своїми поривами, навіть якщо це буде коштувати їй життя. Дівчина зовсім не з тих характерів, які люблять руйнувати або паплюжити все навколо себе. Однак Тихон Кабанов не здатний її зрозуміти. Катерина в «Лучі світла в темному царстві» виступає якоюсь народної ідеєю. Вона не буде сердитися або шуміти, коли їй просто захочеться. Якщо вона і робить це, то тільки тоді, коли це необхідно для її шляху.

Микола Добролюбов відзначає, що найкращим вирішенням ситуації в її випадку є втеча разом з Борисом. Однак тут з'являється нова проблема, яка полягає в фінансової залежності від дядька Дикого. По суті, сам автор говорить про те, що Борис такий же, як Тихон, тільки що утворений.

кінець п'єси

В кінці Катерина в «Лучі світла в темному царстві» отримує довгоочікуване рятування, нехай і у вигляді смерті. Проте її чоловік, Тихон, в пориві горя кричить про те, що їй щось добре, а ось він буде жити і мучитися. Добролюбов «Промінь світла в темному царстві» писав швидше для того, щоб показати читачам всю глибину і неоднозначність цього твору. Ми бачимо, що останні слова Тихона, якими п'єса і закінчується, викликають різні емоції, але швидше за рішучі. Короткий зміст «Променя світла в темному царстві» показує, що не можна було знайти кращого закінчення всієї цієї історії.

Закінчує Микола Добролюбов роздумами про те, що, якщо читачі і глядачі побачать в твір рішучу силу, яку викликає автор за допомогою використання російського життя, значить справжня мета досягнута. Короткий зміст «Променя світла в темному царстві» дає лише непряме і неповне розуміння всієї характерною насиченості персонажів, тому краще читати цю статтю в оригіналі. Перед цим, звичайно, набагато розумніше ознайомитися з унікальним твором Островського «Гроза».

порівняння

І в кінці викладу короткого змісту «Променя світла в темному царстві» хотілося б розповісти про один красивому порівнянні. Автор представляє Катерину рікою. Якщо до цього сильні характери в літературі були більше схожі на фонтанчики, то в образі Катерини ми бачимо саме річку.

Характер у дівчини рівний і спокійний, як дно річки. Коли виникають великі і серйозні перешкоди, річка спритно через них перескакує; коли намічається обрив - вода ллється каскадом; коли не дають воді текти - вона починає вирувати і проривається в іншому місці. Таким чином, вода не є злою або доброю сама по собі. Вона лише рухається своїм шляхом.

Мірою гідності письменника або окремого твору ми приймаємо те, наскільки служать вони вираженням природних прагнень відомого часу і народу. Природні прагнення людства, наведені до найпростішого знаменника, можуть бути виражені в двох словах: «щоб усім було добре». Зрозуміло, що, прагнучи до цієї мети, люди, по самій суті справи, спочатку повинні були від неї піти: кожен хотів, щоб йому було добре, і, стверджуючи своє благо, заважав іншим; влаштуватися же так, щоб один одному не заважав, ще не вміли. ??? Чим гірше стає людям, тим вони сильніше відчувають потребу, щоб було добре. Нестатками не зупиниш вимог, а лише роздратовані; тільки прийняття їжі може вгамувати голод. До сих пір тому боротьба не закінчена; природні прагнення, то начебто заглушив, то з'являючись сильніше, все шукають свого задоволення. У цьому полягає сутність історії.
У всі часи і у всіх сферах людської діяльності з'являлися люди, настільки здорові і обдаровані натурою, що природні прагнення говорили в них надзвичайно сильно, незаглушаемо. У практичній діяльності вони часто робилися мучениками своїх прагнень, але ніколи не проходили безслідно, ніколи не залишалися самотніми, в громадській діяльності вони набували партію, в чистій науці робили відкриття, в мистецтвах, в літературі утворили школу. Не кажемо про діячів громадських, яких роль в історії всякому повинна бути зрозуміла ???. Але зауважимо, що і в справі науки і літератури за великими особистостями завжди зберігався той характер, який ми позначили вище, - сила природних, живих прагнень. З спотворенням цих прагнень в масі збігається оселення багатьох безглуздих понять про світ і людину; ці поняття, в свою чергу, заважали загальному благу. ???
Літератору досі надана була невелика роль в цьому русі людства до природних початків, від яких воно відхилилося. За суттю своєю література не має діяльного значення, вона тільки чи передбачає те, що потрібно зробити, або зображує те, що вже робиться і зроблено. У першому випадку, тобто в припущеннях майбутньої діяльності, вона бере свої матеріали і підстави з чистої науки; у другому - з самих фактів життя. Таким чином, взагалі кажучи, література представляє собою силу службову, якій значення полягає в пропаганді, а гідність визначається тим, що і як вона пропагує. У літературі, втім, було досі кілька діячів, які в своїй пропаганді стоять так високо, що їх не перевершать ні практичні діячі для блага людства, ні люди чистої науки. Ці письменники були обдаровані так багато природою, що вміли як би по інстинкту наблизитися до природних понять і прагненням, яких ще тільки шукали сучасні їм філософи за допомогою суворої науки. Мало того: те, що філософи тільки передбачали в теорії, геніальні письменники вміли це схоплювати в життя і зображувати в дії. Таким чином, служачи цілковитими представниками надзвичайно людської свідомості в відому епоху і з цієї висоти оглядаючи життя людей і природи і малюючи її перед нами, вони височіли над службовою роллю літератури і ставали в ряд історичних діячів, які сприяли людству в яснейшем свідомості його живих сил і природних нахилів. Такий був Шекспір. Багато з його п'єс можуть бути названі відкриттями в області людського серця; його літературна діяльність посунула масову свідомість людей на кілька щаблів, на які до нього ніхто не піднімався і які тільки були видали указиваеми деякими філософами. І ось чому Шекспір \u200b\u200bмає такого всесвітнього значення: ним позначається кілька нових рівнів людського розвитку. Але зате Шекспір \u200b\u200bі стоїть поза звичайним ряду письменників; імена Данте, Гете, Байрона часто приєднуються до його імені, але важко сказати, щоб в кожному з них так повно позначалася ціла нова фаза загальнолюдського розвитку, як в Шекспіра. Що ж стосується до звичайних талантів, то для них саме залишається та службова роль, про яку ми говорили. Не з'ясовуючи світу нічого нового і невідомого, що не намічаючи нових шляхів у розвитку всього людства, не рухаючи його навіть і на прийнятому шляху, вони повинні обмежуватися більш приватним, спеціальним служінням: вони призводять до тями мас те, що відкрито передовими діячами людства, розкривають і прояснюють людям те, що в них живе ще смутно і невиразно. Звичайно це відбувається не так, втім, щоб літератор запозичив у філософа його ідеї, потім проводив їх у своїх творах. Ні, обидва вони діють самостійно, обидва виходять з одного початку - дійсного життя, але тільки по-різному приймаються за справу. Мислитель, помічаючи в людях, наприклад, невдоволення справжнім їх становищем, розуміє всі факти і намагається відшукати нові початку, які б могли задовольнити виникаючі вимоги. Літератор-поет, помічаючи той же невдоволення, малює його картину так жваво, що загальна увага, зупинене на ній, само собою наводить людей на думку про те, що ж саме їм потрібно. Результат один, і значення двох діячів було б те саме; але історія літератури показує нам, що за небагатьма винятками літератори звичайно спізнюються. Тоді як мислителі, прив'язуючись до найбільш незначним ознакам і невідступно переслідує ліпшу думку до найостанніших її підстав, нерідко помічають новий рух в самому ще незначному його зародку, - літератори здебільшого виявляються менш чуйними: вони помічають і малюють виникає рух тоді вже, коли воно досить виразно і сильно. Зате, втім, вони ближче до понять маси і більше мають в ній успіху: вони подібні барометра, з яким всякий справляється, між тим як метеоролого-астрономічних викладок і чарувати ніхто не хоче знати. Таким чином, визнаючи за літературою головне значення пропаганди, ми вимагаємо від неї однієї якості, без якого в неї не може бути ніяких переваг, саме - правди. Треба, щоб факти, з яких виходить автор і які він представляє нам, були передані вірно. Як скоро цього немає, літературний твір втрачає будь-який сенс, воно стає навіть шкідливим, тому що служить не до просвітління людської свідомості, а, навпаки, ще до більшого потьмарення. І тут вже марно стали б ми шукати в автора якоїсь талант, крім хіба таланту брехуна. У творах історичного характеру правда повинна бути фактична; в белетристиці, де події вигадані, вона замінюється логічна правдою, тобто розумною ймовірністю і згідно з існуючим ходом справ.
Вже і в колишніх п'єсах Островського ми помічали, що це не комедії інтриг і не комедії характерів власне, а щось нове, чого ми дали б назву «п'єс життя», якби це не було занадто широко і тому не зовсім ясно. Ми хочемо сказати, що у нього на першому плані є завжди загальна, яка не залежить ні від кого з дійових осіб, обстановка життя. Він не карає ні лиходія, ні жертву; обидва вони жалюгідні вам, нерідко обидва смішні, але не на них безпосередньо звертається почуття, порушену в вас п'єси. Ви бачите, що їхнє становище панує над ними, і ви звинувачуєте їх тільки в тому, то вони не виявляють достатньо енергії для того, щоб вийти з цього становища. Самі самодури, проти яких природно повинно обурюватися ваше почуття, по уважному розгляді, виявляються більш гідні жалю, ніж вашої злості: вони і доброчесні, і навіть розумні по-своєму, в межах, визначених їм рутиною і підтримуваних їх положенням; але становище це таке, що в ньому неможливо повне, здорове людський розвиток. ???
Таким чином, боротьба, необхідна теорією від драми, відбувається в п'єсах Островського не в монологах дійових осіб, а в фактах, які панують над ними. Часто самі персонажі комедії не мають ясного або зовсім ніякого свідомості про сенс свого становища і своєї боротьби; але зате боротьба дуже чітко і свідомо відбувається в душі глядача, який мимоволі обурюється проти положення, що породжує такі факти. І ось чому ми ніяк не наважуємося вважати непотрібними і зайвими ті особи п'єс Островського, які не беруть участі прямо в інтризі. З нашої точки зору, ці особи стільки ж необхідні для п'єси, як і головні: вони показує нам ту обстановку, в якій відбувається дія, малюють становище, яким визначається зміст діяльності головних персонажів п'єси. Щоб добре дізнатися якості життя рослини, треба вивчати його на тому грунті, на якій воно росте; відірвавши від грунту, ви будете мати форму рослини, але не впізнаєте цілком його життя. Точно так не впізнаєте ви життя суспільства, якщо ви будете розглядати її тільки в безпосередніх відносинах кількох осіб, які прийшли чому-небудь в зіткнення один з одним: тут буде тільки ділова, офіційна сторона життя, між тим як нам потрібна буденна її обстановка. Сторонні, недіяльного учасники життєвої драми, мабуть зайняті тільки своєю справою кожен, - мають часто одним своїм існуванням такий вплив на хід справи, що його нічим і відобразити не можна. Скільки гарячих ідей, скільки великих планів, скільки захоплених поривів руйнується при одному погляді на байдужу, прозаїчну натовп, з презирливим индифферентизмом проходить повз нас! Скільки чистих і добрих почуттів завмирає в нас з боязні, щоб не бути осміяним і зганьбленим цієї натовпом! А з іншого боку, і скільки злочинів, скільки поривів сваволі і насильства зупиняється перед вирішенням цієї юрби, завжди наче байдужою і податливою, але, по суті, дуже непоступливою в тому, що раз нею визнано. Тому надзвичайно важливо для нас знати, які поняття цього натовпу про добро і зло, що у ній вважається за істину і що за брехню. Цим визначається наш погляд на становище, в якому знаходяться головні особи п'єси, а отже, і ступінь нашої участі до них.
У «Грози» особливо видно необхідність так званих «непотрібних» осіб: без них ми не можемо зрозуміти особи героїні і легко можемо спотворити зміст всієї п'єси, що і сталося з більшою частиною критиків. Може бути, нам скажуть, що все-таки автор винен, якщо його так легко не понять; але ми помітимо на це, що автор пише для публіки, а публіка, якщо і не відразу опановує цілком сутністю його п'єс, то і не спотворює їх сенсу. Що ж стосується до того, що деякі подробиці могли бути оброблені краще, - ми за це не стоїмо. Без сумніву, могильники в «Гамлеті» до речі і ближче пов'язані з ходом дії, ніж, наприклад, напівбожевільним пані в «Грози»; але ми ж не те тлумачимо, що наш автор - Шекспір, а тільки те, що його сторонні особи мають резон своєї появи і виявляються навіть необхідними для повноти п'єси, що розглядається як вона є, а не в сенсі абсолютної досконалості.
«Гроза», як ви знаєте, являє нам ідилію «темного царства», яке мало-помалу висвітлює нам Островський своїм талантом. Люди, яких ви тут бачите, живуть в благословенних місцях: місто стоїть на березі Волги, весь в зелені; з крутих берегів видно далекі простори, покриті селищами і нивами; річний благодатний день так і манить на берег, на повітря, під відкрите небо, Під цей вітерець, Освіжні веющий з Волги ... І жителі, точно, гуляють іноді по бульвару над річкою, хоч вже і придивилися до красот волзьких видів; ввечері сидять на призьбах біля воріт і займаються благочестивими розмовами; але більше проводять час у себе вдома, пораються по господарству, їдять, сплять, - спати лягають дуже рано, так що незвичній людині важко і витримати таку сонну ніч, яку вони задають собі. Але що ж їм робити, що не спати, коли вони ситі? Їх життя тече так рівно і мирно, ніякі інтереси світу їх не турбують, тому що не доходять до них; царства можуть руйнуватися, нові країни відкриватися, особа землі може змінюватися, як йому завгодно, світ може почати нове життя на нових засадах, - мешканці містечка Калинова будуть собі існувати як і раніше в цілковитому невіданні про решту світу. Зрідка забіжить до них невизначений слух, що Наполеон з двадесяті мову знову піднімається або що антихрист народився; але і це вони приймають більш як курйозну штуку, на кшталт вести про те, що є країни, де все люди з собачими головами; похитають головою, висловлять подив до чудес природи і підуть собі закусити ...
Але - дивну пригоду! - в своєму незаперечному, безвідповідальному, темному володарювання, даючи повну свободу своїм примхам, ставлячи ні в що всякі закони і логіку, самодури російського життя починають, проте ж, відчувати якесь невдоволення і страх, самі не знаючи, перед чим і чому. Все, здається, як і раніше, все добре: Дикої лає, кого хоче; коли йому кажуть: «Як це на тебе ніхто в цілому будинку догодити не може!» - він самовдоволено відповідає: «Ось ти диви!» Кабанова тримає як і раніше в страху своїх дітей, змушує невістку дотримуватися всі етикетки старовини, їсть її, як іржа залізо, вважає себе цілком непогрішною і ублажається різними Феклушу. А все якось неспокійно, недобре ім. Крім їх, не спитавши їх, виросла інша життя, з іншими началами, і хоча далеко вона, ще й не видно гарненько, але вже дає себе передчувати і посилає нехороші бачення темному сваволі самодурів. Вони запекло шукають свого ворога, готові напустити на самого невинного, на якого-небудь Кулигіна; але немає ні ворога, ні винного, якого могли б вони знищити: закон часу, закон природи і історії бере своє, і важко дихають старі Кабанова, відчуваючи, що є сила вище їх, якої вони здолати не можуть, до якої навіть і підступити НЕ знають як. Вони не хочуть поступатися (та ніхто поки і не вимагає від них поступок), але зіщулюються, скорочуються; раніше вони хотіли затвердити свою систему життя, навіки непорушну, і тепер той же намагаються проповідувати; але вже надія змінює їм, і вони, по суті, клопочуть тільки про те, як би на їх вік стало ...
Ми дуже довго зупинялися на панівних особах «Грози», тому що, на нашу думку, історія, що розігралася з Катериною, рішуче залежить від того становища, яке неминуче випадає на її долю між цими особами, в тому побут, який встановився під їх впливом. «Гроза» є, без сумніву, саме рішуче твір Островського; взаємні відносини самодурства і німих доведені в ній до найтрагічніших наслідків; і при всьому тому велика частина читали і бачили цю п'єсу погоджується, що вона справляє враження менш тяжкий і сумний, ніж інші п'єси Островського (не кажучи, зрозуміло, про його етюдах чисто комічного характеру). У «Грози» є навіть щось освіжаюче і підбадьорливе. Це «щось» і є, на нашу думку, фон п'єси, зазначений нами і який виявляє хиткість і близький кінець самодурства. Потім самий характер Катерини, рісующійся на цьому тлі, теж віє на нас новою життям, Яка відкривається нам в самій її загибелі.
Справа в тому, що характер Катерини, як він виконаний в «Грози», становить крок вперед не тільки в драматичній діяльності Островського, а й в усій нашій літературі. Він відповідає новій фазі нашої народного життя, він давно вимагав свого здійснення в літературі, біля нього крутилися наші кращі письменники; але вони вміли тільки зрозуміти його потреба і не могли зрозуміти і відчути його сутності; це зумів зробити Островський. Жодна з критик на «Грозу» не хотіла або не вміла подати належної оцінки цього характеру; тому ми наважуємося ще продовжити нашу статтю, щоб з деякою докладністю викласти, як ми розуміємо характер Катерини і чому створення його вважаємо так важливим для нашої літератури.
Він перш за все вражає нас своєю протилежністю всяким самодурной засадам. Чи не з інстинктом буйства і руйнування, але і не з практичної спритністю залагоджувати для високих цілей свої власні справи, ні з безглуздим, тріскучих пафосом, але і не з дипломатичним педантскім розрахунком є \u200b\u200bвін перед нами. Ні, він зосереджено-рішучий, неухильно вірний чуттю природною правди, виконаний віри в нові ідеали й самовідданий, в тому сенсі, що йому краще загибель, ніж життя при тих засадах, що йому противні. Він водиться не абстрактно принципами, що не практичними міркуваннями, що не миттєвим пафосом, а просто натурою, Всім єством своїм. У цій цілісності та гармонії характеру полягає його сила і суттєва необхідність його в той час, коли старі, дикі відносини, втративши будь-яку внутрішню силу, продовжують триматися зовнішніх механічних зв'язком. Людина, тільки логічно розуміє безглуздість самодурства Диких і Кабанова, нічого не зробить проти них хоча б тому, що перед ними всяка логіка зникає; ніякими силогізмами ви не переконаєте ланцюг, що вона розпалася на в'язня, кулак, щоб від нього не було боляче прибиті; так не переконаєте ви і Дикого надходити розумніше, та не переконаєте і його домашніх - не слухати його примх: наб'є він їх всіх, та й годі, - що з цим робити будеш? Очевидно, що характери, сильні однієї логічної стороною, повинні розвиватися дуже убого і мати досить мало впливав на загальну діяльність там, де всією життям керує не логіка, а найчистіше свавілля. Не дуже сприятливо панування Диких і для розвитку людей, сильних так званих практичним змістом. Що не кажіть про це сенсі, але, по суті, він є нічим іншим, як вміння користуватися обставинами і розташовувати їх на свою користь. Значить, практичний сенс може вести людину до прямої і чесної діяльності тільки тоді, коли обставини розташовуються згідно з здоровою логікою і, отже, з природними вимогами людської моральності. Але там, де все залежить від грубої сили, де нерозумна забаганка декількох Диких або забобонне впертість який-небудь Кабанова руйнує найвірніші логічні розрахунки і нахабно зневажає найперші підстави взаємних прав, там вміння користуватися обставинами, очевидно, перетворюється в уміння застосовуватися до примх самодурів і вдавати під всі їх безглуздості, щоб і собі прокласти доріжку до їх вигідному положенню. Подхалюзін і Чичикова - ось сильні практичні характери «темного царства»: інших не розвивається між людьми чисто практичного гарту, під впливом панування Диких. Найкраще, про що можна мріяти для цих практиків, це уподібнення Штольцу, тобто вміння обробляти кругленьку свої справи без подлостей; але громадський живий діяч з них не з'явиться. Чи не більше надій можна вважати і на характери патетичні, що живуть хвилиною і спалахом. Їх пориви випадкові і короткочасні; їх практичне значення визначається удачею. Поки все йде згідно з їхнім надіям, вони бадьорі, заповзятливі; як скоро протидію сильно, вони падають духом, холонуть, відступаються від справи і обмежуються безплідними, хоча і гучними вигуками. І так як Дикої і йому подібні зовсім не здатні віддати своє значення і свою силу без опору, так як їх вплив врізало вже глибокі сліди в самому побут і тому не може бути знищено одним разом, то на патетичні характери годі й дивитися як на щось небудь серйозне. Навіть за найсприятливіших обставин, коли б видимий успіх підбадьорював їх, тобто коли б самодури могли зрозуміти хиткість свого становища і стали робити поступки, - і тоді патетичні люди не дуже багато б зробили. Вони відрізняються тим, що, захоплюючись зовнішнім виглядом і найближчими наслідками справи, ніколи майже не вміють зазирнути в глибину, в саму суть справи. Тому вони дуже легко задовольняються, ошукані якимись приватними, нікчемними ознаками успіху їх почав. Коли ж помилка їх стане ясною для них самих, тоді вони робляться розчарованими, впадають в апатію і неробство. Дикої і Кабанова продовжують тріумфувати.
Таким чином, перебираючи різноманітні типи, які були в нашому житті і відтворені літературою, ми постійно приходили до переконання, що вони не можуть служити представниками того громадського руху, яке відчувається у нас тепер і про який ми - по можливості детально - говорили вище. Бачачи це, ми запитували себе: як же, однак, визначаться нові прагнення в окремої особистості? Якими рисами повинен відрізнятися характер, яким здійсниться рішучий розрив з старими, безглуздими і насильницькими відносинами життя? У дійсного життя пробуджується суспільства ми бачили лише натяки на рішення наших питань, в літературі - слабке повторення цих натяків; але в «Грози» складено з них ціле, вже з досить ясними контурами; тут є перед нами особу, взяту прямо з життя, але з'ясоване в свідомості художника і поставлене в такі положення, які дають йому виявитися повніше і рішучіше, ніж як буває в більшості випадків звичайному житті. Таким чином, тут немає дагеротипа точності, в якій деякі критики звинувачували Островського; але є саме художнє з'єднання однорідних рис, що виявляються в різних положеннях російського життя, але службовців виразом однієї ідеї.
Рішучий, цілісний російський характер, який діє в середовищі Диких і Кабанова, є в Островського в жіночому типі, і це не позбавлено свого серйозного значення. Відомо, що крайності відображаються крайнощами і що найсильніший протест буває той, який піднімається, нарешті, з грудей найслабших і терплячих. Терен, на якому Островський спостерігає і показує нам російську життя, не стосується відносин чисто громадських і державних, а обмежується сімейством; в сімействі ж хто найбільше витримує на собі весь гніт самодурства, що не жінка? Який прикажчик, працівник, слуга Дикого може бути стільки загнаний, забитий, усунутий від своєї особистості, як його дружина? У кого може накіпеть стільки горя і обурення проти безглуздих фантазій самодура? І в той же час, хто менше її має можливості висловити свій гомін, відмовитися від виконання того, що їй огидно? Слуги і прикажчики пов'язані тільки матеріально, людським чином; вони можуть залишити самодура негайно, як знайдуть собі інше місце. Дружина, по панівним поняттям, пов'язана з ним нерозривно, духовно, за допомогою таїнства; що б чоловік не робив, вона повинна йому коритися і розділяти з ним безглузду життя. А коли б, нарешті, вона і могла піти, то куди вона дінеться, за що візьметься? Кудряш говорить: «Я потрібен Дикому, тому я не боюся його і сваволити йому над собою не дам». Легко людині, яка прийшла до свідомості того, що він дійсно потрібен для інших; але жінка, дружина? До чого потрібна вона? Чи не сама вона, навпаки, все бере від чоловіка? Чоловік їй дає житло, напуває, годує, одягає, захищає її, дає їй становище в суспільстві ... Не вважається вона звичайно обтяженням для чоловіка? Не кажучи чи розсудливі люди, утримуючи молодих людей від одруження: «Дружина-то ж не лапоть, з ноги не скинеш»? І в загальній думці найголовніша різниця дружини від лаптя в тому і полягає, що вона приносить з собою цілу тягар турбот, від яких чоловік не може позбутися, тоді як лапоть дає тільки зручність, а якщо незручний буде, то легко можна скинути .. . Перебуваючи в подібному положенні, жінка, зрозуміло, повинна забути, що і вона така ж людина, з такими ж самими правами, як і чоловік. Вона може тільки деморалізувати, і якщо особистість в ній сильна, то отримати схильність до того ж самодурства, від якого вона стільки страждала. Це ми і бачимо, наприклад, в Кабанихе, точно так, як бачили в Уланбековой. Її самодурство тільки вже і дрібніше і тому, може бути, ще безглуздіше чоловічого: розміри його менше, але зате в своїх межах, на тих, хто вже йому попався, воно діє ще нестерпні. Дикої лається, Кабанова бурчить; той приб'є, та й годі, а ця гризе свою жертву довго і невідступно; той шумить через своїх фантазій і досить байдужий до вашої поведінки, поки воно до нього не торкнеться; Кабаниха створила собі цілий маленький світ особливих правил і забобонних звичаїв, за які варто з усім тупоумством самодурства. Взагалі - в жінці, навіть досягла положення незалежного і con amore * вправлятися в самодурство, видно завжди її порівняльне безсилля, наслідок вікового її гноблення: вона тяжеле, підозріло, бездушних в своїх вимогах; здоровим глуздом вона не піддається вже не тому, що зневажає його, а скоріше тому, що боїться з ним не впоратися: «Почнеш, мовляв, міркувати, а ще що з цього вийде, - обплетуть якраз», - і внаслідок того вона строго тримається старовини і різних настанов, викладених їй якою-небудь Феклушу ...
* З любові (італ.).
Ясно з цього, що якщо вже жінка захоче вивільнитися з такого становища, то її справа буде серйозно і рішуче. Якому-небудь Кудряшу нічого не варто посваритися з Диким: обидва вони потрібні один одному, і, отже, з боку Кудряша не потрібно особливо героїзму для пред'явлення своїх вимог. Зате його витівка і не поведе ні до чого серйозного: посвариться він, Дикої помахає віддати його в солдати, та не віддасть, Кудряш буде задоволений тим, що відгриз, а справи знову підуть як і раніше. Не те з жінкою: вона повинна мати багато сили характеру вже і для того, щоб заявити своє невдоволення, свої вимоги. При першій же спробі їй дадуть відчути, що вона ніщо, що її розчавити можуть. Вона знає, що це дійсно так, і повинна змиритися; інакше над нею виконають загрозу - приб'ють, замкнуть, залишать на покаянні, на хлібі і на воді, позбавлять світла денного, відчувають всі домашні виправні засоби доброго старого часу і приведуть-таки до покірності. Жінка, яка хоче йти до кінця у своєму повстанні проти гноблення і свавілля старших в російській родині, повинна бути виконана героїчного самовідданості, повинна на всі зважитися і до всього бути готова. Яким чином може вона витримати себе? Де взяти їй стільки характеру? На це тільки й можна відповідати тим, що природних прагнень людської природи зовсім знищити не можна. Можна їх нахиляти в бік, тиснути, стискати, але все це тільки до певної міри. Торжество помилкових положень показує тільки, до якої міри може доходити пружність людської натури; але чим положення неприродно, тим ближче і необхідніше вихід з нього. І значить, вже воно дуже неприродно, коли його не витримують навіть самі гнучкі натури, найбільш підпорядковувалися впливу сили, що виробляла такі положення. Якщо вже й гнучке тіло дитини не піддається якомусь гімнастичному фокусу, то очевидно, що він неможливий для дорослих, яких члени твердіші. Дорослі, звичайно, і не допустять з собою такого фокусу; але над дитям легко можуть його спробувати. Де бере дитя характер для того, щоб йому стати проти усіма силами, хоча б за опір обіцяно було найстрашніше покарання? Відповідь одна: в неможливості витримати те, до чого його змушують ... Те ж саме треба сказати і про слабку жінку, решающейся на боротьбу за свої права: справа дійшла до того, що їй вже неможливо далі витримувати своє приниження, ось вона і рветься з нього вже не поміркуванню того, що краще і що гірше, а тільки по інстинктивному прагненню до того, що виноситься і можливо. натура замінює тут і міркування розуму, і вимоги почуття і уяви: все це зливається в загальному почутті організму, що вимагає собі повітря, їжі, свободи. Тут-то і полягає таємниця цілісності характерів, що з'являються в обставинах, подібних до тих, які ми бачили в «Грози», в обстановці, що оточує Катерину.
Таким чином, виникнення жіночого енергійного характеру цілком відповідає тому становищу, до якого доведено самодурство в драмі Островського. Воно дійшло до крайності, до заперечення всякого здорового глузду; воно більш, ніж коли-небудь, вороже природним вимогам людства і запеклішою колишнього силкується зупинити їх розвиток, тому що в торжестві їх бачить наближення своєї неминучої загибелі. Через це воно ще більше викликає нарікання і протест навіть у істот найслабших. А разом з тим самодурство, як ми бачили, втратило свою самовпевненість, позбулося і твердості в діях, втратило і значну частку тієї сили, яка полягала для нього в наведенні страху на всіх. Тому протест проти нього не не чути вже на самому початку, а може перетворитися в запеклу боротьбу. Ті, яким ще непогано жити, не хочуть тепер ризикувати на подібну боротьбу, в надії, що і так довго прожити самодурство. Чоловік Катерини, молодий Кабанов, хоч і багато терпить від старої Кабанихи, але все ж він вільніше: він може і до Савельєв Прокофьіч випити збігати, він і в Москву з'їздить від матері і там розгорнеться на волі, а коли погано йому вже дуже доведеться від баби, так є на кого вилити своє серце - він на дружину підкине ... так і живе собі і виховує свій характер, ні на що не придатний, все в таємній надії, що вирветься як-небудь на волю. Дружині його немає ніякої надії, ніякої відради, передишать їй не можна; якщо може, то нехай живе без дихання, забуде, що є вільне повітря на світлі, нехай відречеться від своєї природи і зіллється з примхливим деспотизмом старої Кабанихи. Але вільне повітря і світло, всупереч всім обережностям вже неіснуючого самодурства, вриваються в келію Катерини, вона відчуває можливість задовольнити природною жадобі своїй душі і не може далі залишатися нерухомою: вона рветься до нового життя, хоча б довелося померти в цьому пориві. Що їй смерть? Все одно - вона не вважає життям і то животіння, яке випало їй на частку в сім'ї Кабанова.
Така основа всіх дій характеру, зображеного в «Грози». Основа ця надійніше всіх можливих теорій і пафос, тому що вона лежить в самій суті даного положення, тягне людину до справи чарівно, не залежить від тієї чи іншої можливості або враження зокрема, а спирається на всю складність вимог організму, на виробленні всієї натури людини . Тепер цікаво, як розвивається і проявляється подібний характер в окремих випадках. Ми можемо простежити його розвиток по особистості Катерини.
Перш за все вас вражає незвичайна своєрідність цього характеру. Нічого немає в ньому зовнішнього, чужого, а все виходить якось зсередини його; всяке враження переробляється в ньому і потім зростається з ним органічно.
У похмурої обстановці нової сім'ї почала відчувати Катерина недостатність зовнішності, якою думала задовольнятися перш. Під важкою рукою бездушною Кабанихи немає простору її світлим видінням, як немає свободи її почуттів. У пориві ніжності до чоловіка вона хоче обійняти його, - стара кричить: «Що на шию виснеш, безсоромниця? В ноги кланяйся! » Їй хочеться залишитися одній і посумувати тихенько, як бувало, а свекруха каже: «Чому НЕ виєш?» Вона шукає світла, повітря, хоче помріяти і попустувати, полити свої квіти, подивитися на сонце, на Волгу, послати свій привіт всьому живому, - а її тримають в неволі, в ній постійно підозрюють нечисті, розпусні задуми. Вона шукає притулку, як і раніше в релігійній практиці, у відвідуванні церкви, в спасенних розмовах; але і тут не знаходить вже колишніх вражень. Убита денний роботою і вічної неволею, вона вже не може з колишньою ясністю мріяти про ангелів, які співають в курному стовпі, освітленому сонцем, не може уявити собі райських садів з їх невозмущаемим видом і радістю. Всі похмуро, страшно навколо неї, все віє холодом і якоюсь чарівною загрозою: і лики святих так суворі, і церковні читання так грізні, і розповіді Мандрівниця так жахливі ... Вони всі ті ж, по суті, вони анітрохи залишилися незмінними, але змінилася саму себе: в ній ми маємо полювання будувати повітряні бачення, так у і не задовольняє її щось невизначене уяву блаженства, яким вона насолоджувалася раніше. Вона змужніла, в ній прокинулися інші бажання, більш реальні; не знаючи іншого терену, крім сім'ї, іншого світу, крім того, який склався для неї в суспільстві її містечка, вона, зрозуміло, і починає усвідомлювати з усіх людських прагнень то, яке всього неизбежнее і всього ближче до неї, - прагнення любові і відданості . За старих часів її серце було надто повно мріями, вона не звертала уваги на молодих людей, які на неї заглядалися, а тільки сміялася. Виходячи заміж за Тихона Кабанова, вона і його не любила; вона ще й не розуміла цього почуття; сказали їй, що будь-якої дівчини треба заміж виходити, показали Тихона як майбутнього чоловіка, вона і пішла за нього, залишаючись абсолютно індиферентно до цього кроку. І тут теж проявляється особливість характеру: за звичайними нашими поняттями, їй би слід було противитися, якщо у ній рішучий характер; але вона і не думає про опір, тому що не має достатньо підстав для цього. Їй немає особливої \u200b\u200bполювання виходити заміж, але немає і відрази від заміжжя; немає в ній любові до Тихону, але немає любові і ні до кого іншого. Їй все одно поки, ось чому вона і дозволяє робити з собою що завгодно. У цьому можна бачити ні безсилля, ні апатії, а можна знаходити тільки недолік досвідченості та ще занадто велику готовність робити все для інших, мало піклуючись про себе. У ній мало знання і багато довірливості, ось чому до часу вона не виявляє протидії навколишнім і вирішується краще терпіти, ніж робити зло їм.
Але коли вона зрозуміє, що їй потрібно, і захоче чого-небудь досягти, то доб'ється свого будь-що-будь: тут-то і виявиться цілком сила її характеру, які не розтрачене в дріб'язкових витівки. Перш за все, по вродженої доброті і шляхетності душі своїй, вона буде робити всі можливі зусилля, щоб не порушити світу і прав інших, щоб отримати бажане з максимальною дотриманням всіх вимог, які на неї накладаються людьми, чимось пов'язаними з нею; і якщо вони зуміють скористатися цим початковим настроєм і зважаться дати їй повне задоволення, - добре тоді і їй і їм. Але якщо немає - вона ні перед чим не зупиниться, - закон, спорідненість, звичай, людський суд, напоумлення мудрости - все зникає для неї перед силою внутрішнього потягу; вона не щадить себе і не думає про інших. Такий саме вихід представився Катерині, і іншого не можна було очікувати серед тієї обстановки, в якій вона знаходиться.
Почуття любові до людини, бажання знайти споріднений відгук у іншому серце, потреба ніжних насолод природним чином відкрилися в молодій жінці і змінили її колишні, невизначені і безплідні мрії. «Вночі, Варя, не спиться мені, - розповідає вона, - все ввижається шепіт якийсь: хтось так ласкаво говорить зі мною, точно голуб воркує. Чи не сняться мені, Варя, як раніше, райські дерева та гори а точно мене хтось обіймає так гаряче, гаряче або веде мене кудись, і я йду за ним, йду ... »Вона усвідомила і вловила ці мрії вже досить пізно; але, зрозуміло, вони переслідували і мучили її задовго до того, як вона сама могла дати собі звіт в них. При першому їх прояві вона негайно ж звернула своє почуття на те, що за все ближче до неї було, - на чоловіка. Вона довго посилювалася зріднити з ним свою душу, переконати себе, що з ним їй нічого не потрібно, що в ньому щось і є блаженство, якого вона так тривожно шукає. Вона зі страхом і здивуванням дивилася на можливість шукати взаємної любові в кого-небудь, крім його. У п'єсі, яка застає Катерину вже з початком любові до Борису Григоровичу, все ще видно останні відчайдушні зусилля Катерини - зробити собі милим свого чоловіка. Сцена її прощання з ним дає нам відчувати, що і тут ще не все втрачено для Тихона, що він ще може зберегти права свої на любов цієї жінки; але ця ж сцена в коротких, але різких нарисах передає нам цілу історію катувань, які змусили терпіти Катерину, щоб відштовхнути її перше почуття від чоловіка. Тихон є тут простодушним і вульгарно, зовсім не злим, але до крайності безхарактерним істотою, що не сміє нічого зробити всупереч матері. А мати - істота бездушне, кулак-баба, що містить у китайських церемоніях - і любов, і релігію, і моральність. Між нею і між своєю дружиною Тихон представляє один з безлічі тих жалюгідних типів, які зазвичай називаються нешкідливими, хоча вони в общем-то сенсі настільки ж шкідливі, як і самі самодури, тому що служать їх вірними помічниками.
Але не схоже на них новий рух народного життя, про який ми говорили вище і відображення якого знайшли в характері Катерини. У цій особистості ми бачимо вже змужнілі, з глибини всього організму виникає вимога права і простору життя. Тут вже не уява, що не чуток, чи не штучно збуджений порив є нам, а життєва необхідність натури. Катерина не вередує, чи не кокетує своїм невдоволенням і гнівом, - це не в її натурі; вона не хоче імпонувати на інших, виставитися і похвалитися. Навпаки, живе вона дуже мирно і готова всьому підкорятися, що тільки не противно її натурі; принцип її, якщо б вона могла усвідомити і визначити його, був би той, щоб якомога менше своєю особистістю обмежувати інших і тривожити загальний перебіг справ. Але зате, визнаючи і шануючи прагнення інших, вона вимагає того ж поваги і до себе, і будь-яке насильство, будь-яке горе обурює її кровно, глибоко. Якщо б вона могла, вона б прогнала далеко від себе все, що живе не має рацію і шкодить іншим; але, не будучи в змозі зробити цього, вона йде зворотним шляхом - сама біжить від губителів і кривдників. Тільки б не підкоритися їх засадам, всупереч своїй натурі, тільки б не помиритися з їх неприродними вимогами, а там що вийде - найкраща чи частка для неї або загибель, - на це вона вже не дивиться: в тому і в іншому випадку для неї порятунок. ..
У монологах Катерини видно, що у ній і тепер немає нічого формулювати; вона до кінця водиться своєю натурою, а не заданими рішеннями, тому що для рішень їй би треба було мати логічні тверді підстави, а між тим все початку, які їй дано для теоретичних міркувань, рішуче огидні її натуральним потягам. Тому вона не тільки не вживає геройських поз і не вимовляє висловів, які доводять твердість характеру, а навіть навпаки - є у вигляді слабкої жінки, що не вміє противитися своїм потягам, і намагається виправдовувати той героїзм, який проявляється в її вчинках. Вона зважилася померти, але її лякає думка, що це гріх, і вона як би намагається довести нам і собі, що її можна і пробачити, так як їй вже дуже важко. Їй хотілося б користуватися життям і любов'ю; але вона знає, що це злочин, і тому каже Павло боронився: «Що ж, вже все одно, вже душу свою я адже погубила!» Ні на кого вона не скаржиться, нікого не звинувачує, і навіть на думку їй не приходить нічого подібного; навпаки, вона перед усіма винна, навіть Бориса вона запитує, чи не сердиться він на неї, не проклинає чи ... Ні в ній ні злоби, ні презирства, нічого, ніж так красуються звичайно розчаровані герої, самовільно залишають світло. Але не може вона жити більше, не може, та й годі; від повноти серця говорить вона:
«Вже змучилася я ... Довго ль мені ще мучитися? Для чого мені тепер жити, - ну, для чого? Нічого мені не треба, нічого мені не миле, і світ Божий не милий! - а смерть не приходить. Ти її кличеш, а вона не приходить. Що не побачу, що ні почую, тільки тут (Показуючи на серце) боляче ».
При думці про могилу їй робиться легше - спокій неначе проливається їй в душу.
«Так тихо, так добре ... А про життя й думати не хочеться ... Знову жити? .. Ні, ні, не треба ... недобре. І люди мені огидні, і будинок мені противний, і стіни огидні! Не піду туди! Ні, ні, не поду ... Прийдеш до них - вони ходять, говорять, - а на що мені це? .. »
І думка про гіркоту життя, яку треба буде терпіти, до того терзає Катерину, що валить її в якийсь полугорячечное стан. В останній момент особливо жваво миготять в її уяві всі домашні жахи. Вона скрикує: «А зловлять мене так відвертають додому насильно! .. Швидше, швидше ...» І справа скінчена: вона не буде більше жертвою бездушною свекрухи, що не буде більше стомлення під замком, з безхарактерним і противним їй чоловіком. Вона звільнена! ..
Ми вже сказали, що кінець цей здається нам відрадним; легко зрозуміти, чому: в ньому дано страшний виклик самодурной силі, він говорить їй, що вже не можна йти далі, не можна довше жити з її насильницькими, мертвящими началами. У Катерину бачимо ми протест проти кабановских понять про моральність, протест, доведений до кінця, проголошений і під домашньої катуваннями, і над безоднею, в яку кинулася бідна жінка. Вона не хоче миритися, не хоче користуватися жалюгідним прозябаньем, яке їй дають в обмін за її живу душу. Її смерть - це здійснена пісня вавилонського полону: грайте, грайте нам пісні сіонських, - говорили юдеям їх переможці; але сумний пророк відгукнувся, що не в рабстві можна співати священні пісні батьківщини, що краще нехай мова їх прилипне до гортані і руки відсохнуть, ніж візьмуться вони за гуслі і заспівають сіонських пісні на потіху владик своїх. Незважаючи на всю свою відчай, ця пісня виробляє високо втішне, мужнє враження: відчуваєш, що не загинув би народ єврейський, якщо б весь і завжди одушевлений був такими почуттями ...
Але і без всяких піднесених міркувань, просто по людству, нам приємно бачити позбавлення Катерини - хоч через смерть, коли не можна інакше. На цей рахунок ми маємо в самій драмі страшне свідчення, яке говорить нам, що жити в «темному царстві» гірше смерті. Тихон, кидаючись на труп дружини, витягнуте з води, кричить в нестямі: «Добре тобі, Катя! А я-то навіщо залишився жити на світі так мучитися! » Цим вигуком закінчується п'єса, і нам здається, що нічого не можна було придумати сильніше і правдивіше такого закінчення. Слова Тихона дають ключ, щоб вони розуміли п'єси для тих, хто б навіть і не зрозумів її сутності раніше; вони змушують глядача подумати вже не про любовну інтригу, а про всю цю життя, де живі заздрять померлим, та ще яким - самогубцям! Власне кажучи, вигук Тихона нерозумно: Волга близько, хто ж заважає і йому кинутися, якщо жити нудно? Але в тому-то і горе його, то-то йому і тяжко, що він нічого, анічогісінько зробити не може, навіть і того, в чому визнає своє благо і порятунок. Це моральне розтління, це знищення людини діє на нас важче всякого, найтрагічнішої події: там бачиш загибель одночасну, кінець страждань, часто позбавлення від необхідності служити жалюгідним знаряддям якихось гидотами: а тут - постійну, гнітючу біль, розслаблення, напівтруп, в протягом багатьох років согнівающій заживо ... і думати, що цей живий труп - не один, не виняток, а ціла маса людей, схильних до згубному впливу Диких і Кабанова! І не сподіватися для них позбавлення - це, погодьтеся, жахливо! Зате якою ж отрадною, свіжою життям віє на нас здорова особистість, що знаходить в собі рішучість покласти край цій гнилою життям у що б то не стало! ..
На цьому ми і закінчуємо. Ми не говорили багато про що - про сцену нічного побачення, про особистості Кулигіна, не позбавленої теж значення в п'єсі, про Варвару і Кудряшов, про розмову Дикого з Кабанова, та ін. Та ін. Це тому, що наша мета була вказати загальний сенс п'єси, і, захоплюючись загальним, ми не могли досить входити в розбір всіх подробиць. Літературні судді залишаться знову незадоволені: міра художнього гідності п'єси недостатньо визначена і з'ясована, кращі місця не вказані, характери другорядні і головні не відокремлені строго, а всього пущі - мистецтво знову зроблено знаряддям якийсь сторонньої ідеї! .. Все це ми знаємо і маємо тільки одна відповідь: нехай читачі розсудять самі (припускаємо, що всі читали або бачили «Грозу»), - точно ідея, зазначена нами, - зовсім стороння «Грози», Нав'язана нами насильно, або ж вона дійсно випливає з самої п'єси, Становить її сутність і визначає прямий її сенс? .. Якщо ми помилилися, нехай нам це доведуть, дадуть інший сенс п'єсі, більш до неї відповідний ... Якщо ж наші думки згідні з п'єси, то ми просимо відповісти ще на одне питання: чи точно російська жива натура висловилася в Катерині, чи точно російська обстановка - в усьому, її навколишньому, точно є потреба виникає руху російського життя позначилася в сенсі п'єси, як вона зрозуміла нами? Якщо «ні», якщо читачі не визнають тут нічого знайомого, рідного їхньому серцю, близького до їх насущним потребам, тоді, звичайно, наша праця втрачений. Але якщо «так», якщо наші читачі, зрозумівши наші замітки, знайдуть, що, точно, російське життя і російська сила викликані художником в «Грози» на рішучий справа, і якщо вони відчують законність і важливість цієї справи, тоді ми задоволені, що Хай там що кажуть наші вчені та літературні судді.

Примітки:

Вперше - С, 1860, №10. Підпис: Н.-бов. Друкуємо по: «Гроза» в критиці (зі скороченнями).

Пор .: "полонили нас вимагали від нас слів піснею і противники наші - веселощів:« Заспівайте но нам із Сіонських пісень ». Як же нам співати пісню Господню на землі чужій?" - Псалтир, 133, 3-4.

Статтю «Промінь світла в темному царстві» Добролюбов написав в 1860 році і присвятив драмі А. Н. Островського «». Рекомендуємо прочитати короткий зміст «Промінь світла в темному царстві» і переказ статті Добролюбова для читацького щоденника. Тема критичної статті швидко став популярним фразеологізмом, що позначає світле, оптимістичне душу явище в будь-якої складної, заплутаної ситуації.

«Промінь світла в темному царстві» короткий зміст

Промінь світла в темному царстві Добролюбов коротко:

Стаття присвячена драмі «Гроза». На початку її Добролюбов пише про те, що «Островський володіє глибоким розумінням російського життя». Далі він аналізує статті про Островського інших критиків, пише про те, що в них «відсутній прямий погляд на речі».

Потім Добролюбов порівнює «Грозу» з драматичними канонами: «Предметом драми неодмінно має бути подія, де ми бачимо боротьбу пристрасті і боргу - з нещасними наслідками перемоги пристрасті або з щасливими, коли перемагає борг». Також в драмі має бути єдність дії, і вона повинна бути написана високим літературною мовою. «Гроза» при цьому «не задовольняє найсуттєвішою мети драми - вселити повагу до морального обов'язку і показати згубні наслідки захоплення пристрастю.

Катерина, ця злочинниця, представляється нам у драмі не тільки не в досить похмурому світлі, але навіть з сяйвом мучеництва. Вона каже так добре, страждає так жалібно, навколо неї все так погано, що ви озброюєтеся проти її гнобителів і, таким чином, в її особі виправдовуєте порок. Отже, драма не виконує свого високого призначення. Вся дія йде мляво і повільно, тому що захаращене сценами і особами, абсолютно непотрібними. Нарешті і мову, яким говорять дійові особи, перевершує всяке терпіння вихованого людини ».

Це порівняння з каноном Добролюбов проводить для того, щоб показати, що підхід до твору з готовим уявленням про те, що повинно в ньому бути показано, не дає істинного розуміння. «Що подумати про людину, який, побачивши гарненькою жінки починає раптом резонувати, що у неї стан не такий, як у Венери Мілоської? Істина не в діалектичних тонкощах, а в живій правді того, про що говорите. Не можна сказати, щоб люди були злі за своєю природою, і тому не можна приймати для літературних творів принципів на зразок того, що, наприклад, порок завжди торжествує, а чеснота карається ».

«Літератори досі надана була невелика роль в цьому русі людства до природних початків», - пише Добролюбов, слідом за чим згадує Шекспіра, який «посунув масову свідомість людей на кілька щаблів, на які до нього ніхто не піднімався». Далі автор звертається до інших критичним статтям про «Грози», зокрема, Аполлона Григор'єва, який стверджує, що основна заслуга Островського - в його «народності». «Але в чому ж полягає народність, м Григор'єв не пояснює, і тому його репліка здалася нам дуже забавно».

Потім Добролюбов приходить до визначення п'єс Островського в цілому як «п'єс життя»: «Ми хочемо сказати, що у нього на першому плані є завжди загальна обстановка життя. Він не карає ні лиходія, ні жертву. Ви бачите, що їхнє становище панує над ними, і ви звинувачуєте їх тільки в тому, що вони не виявляють достатньо енергії для того, щоб вийти з цього становища. І ось чому ми ніяк не наважуємося вважати непотрібними і зайвими ті особи п'єс Островського, які не беруть участі прямо в інтризі. З нашої точки зору, ці особи стільки ж необхідні для п'єси, як і головні: вони показують нам ту обстановку, в якій відбувається дія, малюють становище, яким визначається зміст діяльності головних персонажів п'єси ».

У «Грози» особливо видно необхідність «непотрібних» осіб (другорядних і епізодичних персонажів). Добролюбов аналізує репліки Феклуши, Глаши, Дикого, Кудряша, Кулигіна тощо. Автор аналізує внутрішній стан героїв « темного царства»:« Все якось неспокійно, недобре ім. Крім їх, не спитавши їх, виросла інша життя, з іншими началами, і хоча вона ще й не видно гарненько, але вже посилає нехороші бачення темному сваволі самодурів. І Кабанова дуже серйозно засмучується майбуттям старих порядків, з якими вона століття зжила. Вона передбачає кінець їх, намагається підтримати їх значення, але вже відчуває, що немає до них колишнього поваги і що при першій нагоді їх кинуть ».

Потім автор пише про те, що «Гроза» є «саме рішуче твір Островського; взаємні відносини самодурства доведені в ній до найтрагічніших наслідків; і при всьому тому велика частина читали і бачили цю п'єсу погоджується, що в "Грози" є навіть щось освіжаюче і підбадьорливе. Це "щось" і є, на нашу думку, фон п'єси, зазначений нами і який виявляє хиткість і близький кінець самодурства. Потім самий характер Катерини, рісующійся на цьому тлі, теж віє на нас новою життям, яка відкривається нам в самій її загибелі ».

Далі Добролюбов аналізує образ Катерини, сприймаючи його як «крок вперед у всій нашій літературі»: «Русская жизнь дійшла до того, що відчувалася потреба в людях більш діяльних і енергійних». Образ Катерини «неухильно вірний чуттю природною правди і самовідданий тому, що йому краще загибель, ніж життя при тих засадах, що йому противні. У цій цілісності та гармонії характеру полягає його сила. Вільне повітря і світло, всупереч всім обережностям вже неіснуючого самодурства, вриваються в келію Катерини, вона рветься до нового життя, хоча б довелося померти в цьому пориві. Що їй смерть? Все одно - вона не вважає життям і то животіння, яке випало їй на частку в сім'ї Кабанова ».

Автор докладно розбирає мотиви вчинків Катерини: «Катерина зовсім не належить до буйних характерів, незадоволеним, люблячим руйнувати. Навпаки, це характер переважно будуєш, люблячий, ідеальний. Ось чому вона намагається все облагородити в своїй уяві. Почуття любові до людини, потреба ніжних насолод природним чином відкрилися в молодій жінці ». Але це буде не Тихон Кабанов, який «дуже забитий для того, щоб зрозуміти природу емоцій Катерини:" Не розберу я тебе, Катя, - говорить він їй, - то від тебе слова не доб'єшся, не те що ласки, а то так сама лізеш ". Так звичайно зіпсовані натури судять про натурі сильної і свіжої ».

Добролюбов приходить до висновку, що в образі Катерини Островський втілив велику народну ідею: «в інших творіннях нашої літератури сильні характери схожі на фонтанчики, залежні від стороннього механізму. Катерина ж як велика ріка: рівне дно, гарне - вона тече спокійно, каміннях великих зустрілися - вона через них перескакує, обрив - ллється каскадом, запружают її - вона вирує і проривається в іншому місці. Чи не тому вирує вона, щоб воді раптом захотілося пошуміти або розсердитися на перешкоди, а просто тому, що це їй необхідно для виконання її природних вимог - для подальшого перебігу ».

Аналізуючи дії Катерини, автор пише про те, що вважає за можливе втечу Катерини і Бориса як найкраще рішення. Катерина готова бігти, але тут випливає ще одна проблема - матеріальна залежність Бориса від його дядька Дикого. «Ми сказали вище кілька слів про Тихона; Борис - такий же, по суті, тільки освічений ».

В кінці п'єси «нам відрадно бачити позбавлення Катерини - хоч через смерть, коли не можна інакше. Жити в "темному царстві" гірше смерті. Тихон, кидаючись на труп дружини, витягнуте з води, кричить в нестямі: "Добре тобі, Катя! А я-то навіщо залишився жити на світі так мучитися! "Цим вигуком закінчується п'єса, і нам здається, що нічого не можна було придумати сильніше і правдивіше такого закінчення. Слова Тихона змушують глядача подумати вже не про любовну інтригу, а про всю цю життя, де живі заздрять померлим ».

На закінчення Добролюбов звертається до читачів статті: «Якщо наші читачі знайдуть, що російське життя і російська сила викликані художником в" Грозі "на рішучий справа, і якщо вони відчують законність і важливість цієї справи, тоді ми задоволені, що б не говорили наші вчені і літературні судді ».

Переказ статті «Промінь світла в темному царстві» Добролюбова

Н. А. Добролюбов Промінь світла в темному царстві короткий зміст:

Свою статтю Микола Олександрович починає з визнання того, що « Островський володіє глибоким розумінням російського життя і великим вмінням зображувати різко і живо найістотніші її боку». Згадавши кілька критичних статтею на адресу п'єси «Гроза», він пояснює, що багато хто з них не розкрили в повній мірі суть твору.

Далі публіцист наводить « головні правила драми», Серед яких він особливо відзначає« боротьбу пристрасті і боргу», При якому обов'язково бере гору борг. Крім того, в істинної драмі повинна дотримуватися « суворе єдність і послідовність», Розв'язка повинна бути логічним продовженням зав'язки, всі дійові особи і всі діалоги повинні брати безпосередню участь у розвитку драми, мова не повинна« віддалятися від чистоти літературної і не переходити в вульгарність».

Починаючи розбирати п'єсу Островського, Добролюбов вказує, що автор не розкрив в повній мірі найважливіше завдання драми - « вселити повагу до морального обов'язку і показати згубні наслідки захоплення пристрастю». Катерина представлена \u200b\u200bв образі мучениці, а не злочинниці. На думку Добролюбова, сюжет надто переобтяжений деталями і персонажами, а мова « перевершує всяке терпіння вихованого людини».

Але тут же Микола Олександрович визнає, що критика, затиснута в лещатах панівної теорії, прирікає себе на ворожнечу « до всякого прогресу, до всього нового і оригінального в літературі». Як приклад він наводить творчість Шекспіра, який зумів підняти рівень людської свідомості на які раніше не досяжну висоту.

Публіцист зазначає, що всі п'єси А. Н. Островського можна сміливо назвати « п'єсами життя», Оскільки в них панує« загальна, яка не залежить ні від кого з дійових осіб, обстановка життя». У своїх творах письменник «не кара ні лиходія, ні жертву»: обидва вони часто смішні і недостатньо енергійні, щоб протистояти долі. Таким чином " боротьба, необхідна теорією від драми», В п'єсах Островського здійснюється не за рахунок монологів дійових осіб, а в силу обмежень, що панують над ними обставин.

Так само, як і в реальному житті, Негативні персонажі далеко не завжди несуть заслужене покарання, точно так же, як і позитивні герої не набувають довгоочікуваного щастя в фіналі твору. Публіцист ретельно розбирає внутрішній світ кожного з другорядних і епізодичних персонажів. Він зазначає, що в п'єсі « особливо видно необхідність так званих "непотрібних" осіб», За допомогою яких найбільш точно і яскраво вимальовується характер головної героїні, А зміст твору стає більш зрозумілим.

Добролюбов відзначає, що «Гроза» - « самий рішучий твір Островського», Але при цьому виробляє« враження менш тяжкий і сумний», Ніж всі інші п'єси автора. У «Грози» відчувається « щось освіжаюче і підбадьорливе».

Далі Добролюбов приймається аналізувати образ Катерини, який « становить крок вперед »не тільки в творчості Островського, а й в усій російській літературі. Реальна дійсність дійшла до того, що потребує « в людях, хоча б і менш прекрасних, але більш діяльних і енергійних». Сила характеру Катерини полягає в цілісності і гармонії: для дівчини краще власна загибель, ніж життя в противних і чужих їй обставин. Її душа сповнена « природними прагненнями до краси, гармонії, достатку, щастя».

Навіть в похмурій обстановці нової сім'ї Катерина « шукає світла, повітря, хоче помріяти і попустувати». Спочатку вона шукає розраду в релігії і спасенних розмовах, проте не знаходить тих яскравих і свіжих вражень, в яких потребує. Усвідомивши ж, що їй потрібно, у героїні проявляється « цілком сила її характеру, які не розтрачене в дріб'язкових витівки».

Катерина сповнена любові і творення. У своїй уяві вона намагається облагородити ту дійсність, що її оточує. У ній сильно « почуття любові до людини, бажання знайти споріднений відгук у іншому серце». Однак сутність Катерини не дано зрозуміти її чоловікові - забитому Тихону Кабанову. Вона намагається повірити в те, що чоловік - її доля, « що в ньому щось і є блаженство, якого вона так тривожно шукає», Проте незабаром все її ілюзії розбиваються.

Цікаво порівняння героїні з великою повноводною рікою, яка спритно і безперешкодно обходить всі перепони на своєму шляху. Розбушувавшись, вона прориває навіть загати, але нуртування її викликано не обуренням і злістю, а потребою і далі продовжити свій шлях.

Аналізуючи характер і вчинки Катерини, Добролюбов приходить до висновку, що найкращим рішенням для героїні стає її втечу з Борисом. У свою гірку долю вона нікого не звинувачує, і єдиною розрадою для себе бачить смерть, як тиху, спокійну гавань. « Сумно, гірко таке звільнення »,але іншого виходу у Катерини просто немає. Саме рішучість жінки зробити цей непростий крок виробляє на читачів « враження освіжаюче».

висновок

У своїй статті Добролюбов робить акцент на тому, що потрібно володіти достатнім мужністю і чесністю перед самим собою, щоб нести в собі живий, зігріваючий світло.

Після ознайомлення з коротким переказом «Промінь світла в темному царстві» рекомендуємо прочитати статтю Добролюбова в повній версії.

Драма А. Н. Островського "Гроза" була опублікована в 1860 році, напередодні революційної ситуації в Росії. У творі відбилися враження від подорожі письменника по Волзі влітку 1856 року. Але не якийсь певний волзький місто і не якісь конкретні особи зображені в "Грози". Всі свої спостереження над життям Поволжя Островський переробив і перетворив їх у глибоко типові картини російського життя.

Жанр драми характеризується тим, що в її основі лежить конфлікт окремої особистості і навколишнього суспільства. У "Грози" ця особистість - Катерина Кабанова. Катерина уособлює собою моральну чистоту, душевну красу російської жінки, її прагнення до волі, до свободи, її здатність не тільки терпіти, але і відстоювати свої права, свою людську гідність. За словами Добролюбова, вона "не вбила в собі людську природу".

Катерина - російський національний характер. Перш за все, це відображено Островським, які володіли досконало усіма багатствами народної мови, В мові героїні. Коли вона говорить, здається, що вона співає. У промові Катерини, пов'язаної з простим народом, вихованої на його усній поезії, переважає розмовно-просторічні лексика, що відрізняється високою поетичністю, образністю, емоційністю. Вражають також природність, щирість, простота героїні. Катерина релігійна. Але це не святенництво Кабанихи, а щира, глибока віра в Бога. Вона часто відвідує церкву і робить це із задоволенням і насолодою ( "І до смерті я любила в церкву ходити! Точно, бувало, я в рай увійду ..."), любить розповідати про мандрівниця ( "У нас повна хата був Мандрівниця і богомолок "), сни Катерини - про" храмах золотих ".

Любов героїні до Борису небеспрічінно. По-перше, потреба любові дає про себе знати: адже навряд чи її чоловік Тихон під впливом "матінки" виявляв свою любов до дружини дуже часто. По-друге, ображені почуття дружини і жінки. По-третє, смертельна туга одноманітною життя душить Катерину. І, нарешті, четвертою причиною є бажання волі, простору: адже любов є один із проявів свободи. Катерина бореться сама з собою, і в цьому трагізм її положення, однак в підсумку вона внутрішньо виправдовує себе. Закінчуючи життя самогубством, здійснюючи, з точки зору церкви, страшний гріх, вона думає не про спасіння своєї душі, а про любов, яка відкрилася їй. "Друже мій! Радість моя! Прощай! " - останні слова Катерини.

Ще одна характерна риса Катерини - прагнення до свободи, духовного розкріпачення. Не дарма в п'єсі неодноразово повторюється образ птиці - символ волі. Звідси постійний епітет "вільний птах". Катерина, згадуючи про те, як їй жилося до заміжжя, порівнює себе з птахом на волі. "... Чому люди не літають так, як птахи? - каже вона Варварі. - Знаєш, мені іноді здається, що я птах ". Але вільний птах потрапила в залізну клітку. І вона б'ється і тужить в неволі.

Цілісність, рішучість характеру Катерини виражалася в тому, що вона відмовилася підкоритися порядків кабаніхінского будинку і вважала за краще життя в неволі смерть. І це було проявом не слабкості, а духовної сили і сміливості, гарячої ненависті до гніту і деспотизму.

Отже, головне дійова особа драми "Гроза" вступає в конфлікт з навколишнім середовищем. У четвертій дії, в сцені покаяння, як ніби настає розв'язка. Все проти Катерини в цій сцені: і "гроза Господня", і проклинали напівбожевільним "бариня з двома лакеями", і стародавня картина на напівзруйнованій стіні, що зображає "геєну вогненну". Бідну Катерину всі ці ознаки, що минає, але такого живучого старого світу ледве не звели з розуму, і вона кається в своєму гріху в полубреду, стані потьмарення. Вона сама пізніше зізнається Борису, що "в собі не вільна була", "себе не пам'ятала". Якби цією сценою закінчувалася драма "Гроза", то в ній була б показана непереможність "темного царства", адже в кінці четвертого дії Кабанихи торжествує: "Що, синку! Куди воля-то веде! " Але драма завершується моральної перемогою і над зовнішніми силами, що сковували свободу Катерини, і над темними уявленнями, сковували її волю і розум. І її рішення померти, аби не залишитися рабою, виражає, по Добролюбова, "потреба виникла руху російського життя". Критик назвав Катерину характером народним, національним, "променем світла в темному царстві", маючи на увазі дієвий вираз в ній безпосереднього протесту, визвольних прагнень народних мас. Вказуючи на глибоку типовість цього образу, на його загальнонародне значення, Добролюбов писав, що він представляє "художнє з'єднання однорідних рис, що виявляються в різних положеннях російського життя, але службовців виразом однієї ідеї". Героїня Островського відобразила в своїх почуттях, у своїх вчинках стихійний протест широких народних мас проти ненависних умов "темного царства". Саме тому Добролюбов і виділив "Грозу" з усієї прогресивної предреформенной літератури і підкреслив її революційне значення.